Україна не зникне, адже іще є такі, як вона

Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має.
Тарас Шевченко

 Саме подібними словами керувалися та й керуються донині усі ті, кому не байдужа рідна земля, а разом із тим й усілякі перипетії та незгоди, які трапляються її ланами. До числа подібних належать найрізноманітніші люди. Хтось має змогу досягти верхівки уряду, тим самим якомога цілісніше впровадивши усі свої задуми та ідеї. Проте більшість, усе життя належить до простої народної маси, щоправда навіть серед таких проводячи активну пропаганду націоналістичного спрямування. В силу історичних обставин саме на західних теренах держави яскравим було і є явище популяризації гуртування однодумців у товариства, братства. Одним серед таких у наші дні є організація «Закон і порядок», осередок якої функціонує у м. Івано-Франківську. Голова організації – Турчин Володимир Володимирович, який свого часу належав до когорти засновників Українського Студентського Братства у Львові, поставив за центральний пріоритет створеної організації, усувати загрози та небезпеку, спрямовані на ліквідацію української мови, культури та нації, а також захищати українське суспільство. На цьому шляху знайшлося чимало прихильників та однодумців. Один серед них якось розповів про Щербак Аллу Феодосіївну – жінку з Полтави, якій теж болить до глибини душі тема України. Під впливом почутого пан Володимир Турчин вирішив за необхідне висловити подяку полтавчанці за її свідому національну позицію. Врахувавши, що жінка полюбляє квіти, голова організації звернувся до місцевого художника – Володимира Гривінського з проханням, аби той написав відповідне полотно. Художник радо погодився створити подібний подарунок-подяку. Йому навіть не потрібна була відплата, адже пан Володимир відчув дух націоналістки в образі Алли Феодосіївни. І ось картина нарешті у духовній столиці України – древній Полтаві. Жінка з трепетом і розчуленістю розглядала полотно, вражена красою зображеного. Користуючись моментом, я вирішив за потрібне пересвідчитись безпосередньо з уст Алли Феодосіївни про її ідейно-патріотичні погляди на життя. І ось що я почув:
– Народилася я у селі Крутоярівка Дніпропетровської області
буремного 1933року. Багато людей навіть не йме віри, але ж я таки вижила, завдячуючи своїм батькам, які навіть спромоглися виховати іще двох дітей – мою сестру Олену (1936р.н.) та брата Івана (1939р.н.). В силу того, що батько був військовим льотчиком та й війна була не за горами, то перші роки життя довелося чимало подорожувати, а як потім виявилось, то й більшу частину життя, бо майбутній чоловік теж виявився військовим. Тож спочатку ми поїхали до Борисоглібська, який у Білорусії. Потім, відступаючи від німців, переїхали до Харкова, де мешкали неподалік Сумського базару, після чого вирушили до Ворошиловграду (нинішній Луганськ). Далі нас доля закинула у Алагір Північної Осетії і врешті навіть до Вірменії, де ми прожили 1,5 року, за які зуміли непогано засвоїти місцеву мову. Але доля знову нас перекинула до Харкова, де нашу квартиру уже заселили інші люди, тому ми були змушені ночувати на вокзалі. Саме тоді для мене відбувся перший урок доброти. Через те, що батько був військовим й до того ж доволі клопіткою людиною, то ми мали досить не погані речі, серед яких у кожного чудова шубка і велике ватне одіяло. Так от, якось ми лежали пізнього вечора на вокзалі і до нас підійшла обідрана, майже роздута жінка з немовлям на руках. Мама витягла з під нас одіяло і віддала тій нещасній. Відтоді я завше керуюся принципом допомагати іншим. Яскравим прикладом цьому були мої колишні квартиранти хлопці-студенти. Я ніколи не гналася за грішми, тому брала символічну незначну платню з мешканців. Але при цьому завше прагнула догодити, найперше у стравах. Намагалася готувати те, що подобається, а це, в свою чергу навпаки мені виходило у чималі збитки. Але все таки для мене найголовнішими були квартиранти. Повертаючись до початої теми продовжу.
 Після харківського вокзалу поїхали до рідні у село Канави, де я пішла до школи, завершивши 7 класів. Освіту продовжила здобувати у Кобеляках Полтавської області, де довчилася іще 3 класи. У виборі подальшої професії керувалася кількома факторами. В першу чергу усвідомлювала, що я – українка і у всьому маю завдячувати саме цій землі. По-друге, члени моєї родини, особливо із материного боку, були національно спрямованими ідейниками патріотизму. Невмирущим для мене образом цього є дід – Карпенко Феодосій Володимирович. Іще у молодості він служив вартовим у царя, а малий Микола II бігав по двору сопливий і з постійно розкритим ротом. Також дідусь розповідав, що інколи засинав на вахті, але за це ніколи не сварили, а навпаки, щоранку приносили чарку горілки, шмат чорного хліба і дрібку соли. Після служби у царя дід придбав 1га землі, половину з якого засадив виноградником, а решту – фруктовими деревами. Довкола усієї ділянки посадив тополі. Ще здалеку було видно, що то земля Карпенко. А вона для діда значила чимало. З трепетом і любов’ю він ставився до кожного листочка у саду. Бувало збираємо врожай яблук і ненароком зірвемо листочок, то щодуху заривали його у землю, аби тільки дід не побачив і не почав сварити. Попри свою зайнятість дід Феодосій виховав шістьох доньок, найменшою серед яких була моя матір. Кожній він прищеплював любов до усього свого рідного: землі, мови, культури. Але через подібні погляди у той час, діда розкуркулили, відібравши землю із садом. Найприкріше, що ніхто так і не доглянув згодом дерев. Лише одна з мрій дідуся збулася. Колись він посадив дуба, заповідаючи, аби з нього зробили намогильного хреста, що у свій час виконали.
 А я ж, врахувавши подібні обставини, вирішила далі торувати дідусеву стежку, тому пішла навчатися до педагогічного університету імені Григорія Сковороди, що у Харкові. Обрала факультет історії та філології, який успішно завершила. Щоправда, на цьому етапі життя відбулося теж чимало перепетій. Попри написи на стінах щодо єдиного мовного режиму, тобто українського, більшість лекторів викладали загарбницькою мовою. Я виступала проти подібного налаштована кардинально протилежно і навіть з осудом, через що позбавили гуртожитку, а потім й стипендії, але ж таки завершила вуз. Через низьку робото-найнятість не працювала 5 років. Завдяки чоловікові потрапила до Пирятина Полтавської області, де влаштувалася за фахом. Але невдовзі ми переїхали до Полтави, де пішла працювати до дитячого садка, якому присвятила 19 років життя спочатку вихователем, а потім методистом. Уже перед пенсією доля направила мене працювати вихователем до школи глухонімих дітей, з якими була разом 5 років. Ті діти, попри складність роботи з ними, називали мене доброю і дуже любили. Навіть ось нещодавно, через 15 років після їхнього випуску запросили мене на зустріч, яка минула дуже чудово…
 Ось уже 20-ий рік працюю черговою у ПНГрТ (нафтовому технікумі). За останні роки довелося чимало повоювати з прихильниками московського царату. Пригадую, що з приходом незалежності у крамницях почав з’являтися «Кобзар». Якось попросила у чергової по роздягальні підмінити мене на кілька хвилин, пояснивши причину відсутності. На мій подив, у відповідь я почула: «Біжите купляти свого сопливого Шевченка». Мене це так обурило, що я відповіла: «Якщо буде громадянська війна, то я тебе вб’ю». (усміхаючись каже Алла Феодосіївна). Та й навіть сьогодні сварюся зі студентами, коли вони звертаються «іноземною» мовою. Насправді, вони чинять так, не знаючи, що радянська вдала – це був період знущання, обману, брехні, поневолення та знищення нашого непокірного волелюбного народу. А найгірше, коли чимало прихильників того ладу живуть сере нас, мають наші квартири, їдять нашу їжу, але продовжують нехаяти та зневажати України. Нехай не у кожного хлопця чи дівчини є така бабуся, але за себе можу бути спокійною, адже виховала двох дітей, яких назвала в честь Лесі Українки і Тараса Шевченка. Вони уже подарували мені трьох онук, які поділяють і підтримують мої погляди. А щоб кожен нинішній українець усвідомив ким він є і що має цінувати, варто читати «Собор», «Тигролови», «Сад Гетсиманський», та усі праці Євгена Сверстюка.

Проживши 76 років вона жодного разу не зрадила рідній землі ні у мові, а ні у поглядах. Чи легко було їй? Як бачимо, то далеко не так просто. Але навіть те, що вона сама чимало досягла, не дає їй право заспокоїтись, попри те, що є чимало тих, яким усе рідне збайдужіле. Але вона не спиняється і наполегливо торує дідову стежину, непомітно зробивши її широким шляхом, на який може стати кожен, хто усвідомлює себе українцем за духом.
 

…І до віку все це буде,
Доки вже останній
Не вирве із себе серця,
Не вирве останнє.
Тарас Духовний
taras_duhovnyj@ukr.net